Календар новин

<< < грудень 2017 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30 31


Ернест Бучко

У дорогу –  візьми пісню, музику

 

– Пане Ернесте, сьогоднішній Ужгород відомий далеко за межами області своїми талановитими музикантами. Їх не так і багато, але є. Вони своєю творчістю здобули право стати навіть організаторами престижних міжнародних фестивалів... Перед тим, як попросити Вас розповісти, чим займається вже згаданий колектив “Романі Яг”, хотілося б почути про зустрічі, дружбу з неординарними представниками ромського мистецтва. Бо ж знаємо, що при будь-якої можливості їдете в Москву, або ж приймаєте ромських гостей із столиці. Те, що Україна вже незалежна держава, має свої кордони, для вас не перешкода.


Мої зустрічі з Миколою Жемчужним

Життєві дороги, а точніше, праця в Москві, Володимирі, гастрольні поїздки звели мене з десятками непересічних особистостей – своєрідних носіїв ромського мистецтва, артистами, які приносять своє, набуте нелегкою працею, а також передане батьками, у велику скарбницю творчості ромського народу. Моя розповідь про доброго друга – Миколу Жемчужного.


Авторитетний актор, композитор уже своєю появою на публіці викликав гарячі оплески. Вона знала чимало п’єс, у яких він грав, високо цінувала твори, які вийшли з-під його пера у широкий світ.
І ось вперше вітаюся з цією талановитою особистістю. Приязна усмішка, теплий потиск руки. Заговорив першим, наче б давно знайомі. Розпитав про рідних, справи, від кого перейняв потяг до музики, хто був найпершим учителем.


Вже опісля першої зустрічі дізнався, що Микола Жемчужний інтелектуал, володіє енциклопедичними знаннями.


– У свої сорок п’ять років він добився того, чого інші не встигають і за два життя, – говорив мені один із численних шанувальників актора Жемчужного.


А інший новий знайомий музикант, котрий особливо цінував талант Жемчужного – композитора, зізнався:


– Микола Жемчужний – величина у ромському мистецтві. За понад два
десятки літ творчості написав стільки, що десяткам композиторів не під силу...
Досі не забулася мені й привітна посмішка дружини Миколи Жемчужного. Коли перший раз прийшов у його дім, то вона, наче сина, зустріла вже на порозі світлиці. Льоля Жемчужна – неперевершена танцюристка, номер один колишнього Союзу. Диву давався скромності цієї, безперечно великої ромки. Гортаючи альбом, який подала гостю, тобто мені (поспішила на кухню, як завше, знаючи, що артисти – народ такий, що забуває вчасно про домашню їжу), побачив світлини, на яких танцюристка виступає на відомих сценах не лише Москви...

...Жаль, що опісля мого від’їзду з Москви, більше не зустрічалися. Періодичні дзвінки приносили різні повідомлення: на гастролях, приймали зарубіжних гостей... А один із  дзвінків врізався, здається, навічно: “ Микола Жемчужний помер...”

За плечима заслуженого працівника культури України Ернеста Бучка чимало доріг, пов’язаних із його участю в різних мистецьких колективах. Редакція газети “Романі Яг” попросила свого активного автора поділитися спогадами.

“Гуслярі” – ансамбль одержимих


– Пане Ернесте! Сьогоднішнє Закарпаття, очевидно, як ніколи  переживає кризу музичного ромського мистецтва, власне , естради. Чим це пояснюється? Ви – заступник голови Закарпатського ромського культурно-просвітнього товариства. Як кажуть, і карти в руки – маєте можливість втрутитися в процес. Втім, ще й досі ходять легенди про ансамбль “Гуслярі”, який приніс вам славу. Та й не лише. Поділіться спогадами про цей колектив.


У 1971-ому році, демобілізувавшись із строкової служби в армії, задумав створити музичний колектив. Не знаю, що вийшло б із мого наміру, якби не зустріч із Валерієм Ляховим, Іваном Балажем, Андрієм Зомборі та Фредом Якубовичем. Не довго ми вагалися і в назві свого первістка. Одноголосно назвали вокально-інструментальний ансамбль гарний словом “Гуслярі”.


Майже кожен учасник цього колективу умів грати на кількох музичних інструментах, був професіоналом у повному розумінні слова.


Сімдесяті роки – своєрідний бум ВІА. Мов гриби після дощу, то тут, то там, виникали групи, навіть колективи з шести-семи музикантів. Ентузіасти, хоч і володіли музичною грамотою, але до справжнього мистецтва їм було далеко.


Звістку про можливість заявити про себе вголос, бути представленими на вибірковому турі конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти” почули з оголошення по радіо. Не довго роздумували.


Начебто сьогодні було, я  пригадую наш приїзд того далекого 1972-го року в Чернівці. Не передати хвилювань перед виступом. Успіх був великим – ми потрапили на передачу, ставши лауреатами.


Та спливло не так багато часу. Гастрольні поїздки приносили вагомі результати. Нас радо приймали в різних містах області, а також на гастролях. Очевидно, успіх у глядачів став причиною виїзду музикантів: Якубовича та Зомборі в сусідню Угорщину. Щодо одного з найкращих гітаристів наших “гуслярів” – Валерія Ляхова, то його “помітила” на той час уже популярна заслужена артистка України Софія Ротару. Останнього довго не треба було вмовляти – участь у високопрофесійному колективі “Червона Рута” обіцяла не лише злет, але й кращі умови для праці, можливість отримувати вищу зарплатню за свою працю.


“Гуслярі” без талановитих музикантів не могли далі існувати, хоч я шукав тих, хто б міг поповнити поріділий колектив. Настав час, коли він припинив своє існування.


Тепер, по літах, міркую, що то Всевишній послав у місто над Ужем знаменитого керівника ромського ансамблю Білаша Вишневського. Він і виручив мене у скрутний момент – запропонував роботу в Москві. Де вже було тут відмовитися?!


Зібрав прекрасний ансамбль із числа молодих музикантів. Після важких, але таких потрібних репетицій, зібралися в дорогу в столицю тодішньої нашої держави.


Словами не передати ту радість, з якою ми дарували мистецтво тисячам глядачів, які приходили на наші концерти в знаменитому Палаці спорту, інших відомих майданчиках та залах Москви! Виступали і на спільних гала-концертах. Доля звела мене з такими корифеями ромського мистецтва, як Миколою Сліченком, Миколою Жемчужним, Георгієм та Катериною Жемчужними, Туманським...


Від 1975-го року став працювати у Володимирській обласній філармонії. Широко тоді був відомий циганський ансамбль під керівництвом заслуженого артиста Росії Миколи Жемчужного. Мабуть, не було такого міста в Радянському Союзі, де б не виступав наш колектив. Всіх зацікавила його програма, в якій були ромські народні пісні, іскрометна музика. Виконували й твори європейської та світової класики.


Життя склалося не так, як бажалося. У 1980 році приїхав у свій рідний Ужгород. Знайомство із керівником гарнізонного Будинку офіцерів Миколою Гнатюком стало для мене вирішальним: мені запропонували створити молодіжний циганський ансамбль. Це і зробив. Знаючи багатьох здібних музикантів, солістів за короткий час уже представив програму, яка прискіпливим журі була прийнята.


Почалися нові гастрольні дороги. Містами та великими селами краю. Побували з концертами чи не в усіх санаторіях та будинках відпочинку Закарпаття, даруючи ромське мистецтво гостям з усіх куточків СРСР. А серед них були й прискіпливі музикознавці, багаторічні шанувальники народної пісні, музики. Час тоді (у 80-ті) був не простий. Раптово “забракло” коштів на утримання колективу (який сам заробляв чималі гроші від продажу квитків на концерти!).


Довелося у 1983 році розпустили ансамбль.


А дороги повели мене (вже без колективу) в м. Сочі. Тут працював мій давній знайомий Жемчужний. При престижному готелі я організував “Вар’єте”. Наші вистави, а саме так можна назвати ті нічні виступи, збирали чимало публіки. Ми робили їх видовищними, цікавими. Тут близько познайомився і з майбутньою  дружиною (а нині матір’ю моєї любої донечки..) талановитою високопрофесійною солісткою-вокалісткою Оленою Шишкіною.


І ось на календарі – 1991-й рік. Україна здобула незалежність. Приїхали в місто дитинства, юності, зрілості древній Ужгород. Став одним із керівників товариства “Романі Яг”. Довкола нас доволі швидко згуртувалися високопрофесійні артисти.  А це стало своєрідним поштовхом до організації ансамблю ”Романі Яг”, який невдовзі стає неодноразовим лауреатом міжнародних фестивалів у Угорщині, Польщі. У столиці молодої української держави – Києві – наш колектив теж неодноразово ставав лауреатом. У 1997 році мені Указом Президента України Леоніда Кучми присвоєно високе звання заслуженого працівника культури...

Ернест Бучко, заслужений працівник культури України

 

 Веб-сайт створено в рамках проекту «Створення у м. Ужгород Центру правової інформації та консультацій для посилення правових можливостей бідних верств населення з осередком на території ромського компактного поселення в м. Ужгород – Радванці», що реалізовується в партнерстві громадськими організаціями «Карпатське агентство прав людини «Вестед», «Товариство ромів Закарпаття «Рома» та «Закарпатське обласне ромське об’єднання «Романі черхень» за підтримки програми “Верховенство права” Міжнародного Фонду “Відродження”. Думки, відображені у матеріалах сайту, належать авторам та можуть не збігатися з точкою зору Міжнародного фонду "Відродження".