Календар новин

<< < червень 2017 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    


Золтан Шівак

Сумна нота Шівакової скрипки


Він вийшов до нас сам, без Каті поводирки. Важко долав кожен крок. І ось ми всі, як у казці, сидимо в світлиці. На невеликому столику перед нами – скрипка.

Постукуючи паличкою таки дістався дивана. Найстарший із братів Шіваків.

Його життя не вміщується у кілька речень.

Народився у 1936 році в Мукачеві в сім’ї популярного музиканта, який утримував родину, граючи у приватному ресторані багатого жителя міста. У неповні 5 літ, аби не “зіпсував” інструмент батька, йому одного дня під подушку поклали маленьку скрипочку. Через кілька років він уже награвав на ній популярні мелодії.

Міг встати зранку і, коли мати силою не вела на обід, то й обходився без нього. У 6-7 років уже грав із батьком. Невдовзі старший Шівак відвів сина у музичну школу. Після закінчення музичної школи працював викладачем у Сваляві. Намагався у вільний час відвідувати, концерти досвідчених музикантів, самостійно розучував нові твори, читав літературу про музику, музичну культуру.

 Далі була служба в армії, яку проходив у центрі Росії – Костромі.


У світ далекий – з лавутою

–    Як син мукачівського рома-музиканта здобував визнання? – запитуємо.
–    Чомусь, коли поруч із іншими новобранцями, діставався військового містечка, де мав нести службу, думав, що мої пальці загрубіють за кілька років служби і струни моєї лавути (скрипки) не так звучатимуть. Та якось одразу, вичитавши в моїх документах що є музикантом, маю відповідну освіту, командир викликав до себе і попросив докладно розповісти, хто вчив, на яких інструментах умію грати.

Перевіряли мене старанно. І ось я уже в оркестрі – керівником. Це було через кілька років після смерті Сталіна. Тоді ще лунали пісні, які він любив, музика.
–    А мелодії – ромські, угорські, українські виконував Ваш ансамбль?
–    Як доповнення до обов’язкової програми включав і їх. Часто отримував з дому листи, завжди батько та мати – Марія Василівна Шівак, – цікавилися, яку нову пісню вивчив. Родина наша велика: шість хлопців і сестра Розіка. Та й братам було цікаво, як рядовий Шівак командує солдатами, деякі з них зовсім не знали музичної грамоти та й дехто з молодих офіцерів виявляв бажання, аби начав їх грі на баяні. Знадобилися мені знання, набуті в музичній семирічці.

–    А куди, Золтане Павловичу, повела повела Вас дорога після демобілізації?
–    Довгою вийшла б розповідь, та я мав хорошу армійську школу , багато чого навчився в музичному училищі в м.Орджонікідзе.
–    А як потрапили у відомий музичний колектив у Мінську?
–    Якось прочитав в газеті, що в Мінську організовується новий театр музичної комедії. Міністерство культури оголосило конкурс. Був дуже суворий відбір. Треба було зіграти обов’язкову програму, а потім щось для своєї душі . Грав музику Брамса, “Чардаш” Монті, а потім звучали й ромські запальні мелодії. Був зарахований у штат Білоруського державного театру музичної комедії. В оркестрі працювали 80 обдарованих музикантів. Я був його першою скрипкою протягом 12 років. Найпрестижніші музиканти, автори вважали за честь працювати з нами

–    Золтане Павловичу, а які твори виконували?
–    Класику. Це було в основі програми. Вітчизняну і зарубіжну. В нашому виконанні звучала музика з творів Дунаєвського, інших авторів. Оперети Кальмана, Леґара, Штрауса – все входило в активний репертуар.
–    А гастролювали часто?
–    Був і другий склад оркестру. – Виїжджали у віддалені райони, міста. Публіка нас щиро приймала.
–    А додому Вас не кортіло?
–    Зрідка приїжджав. В один із таких своїх приїздів забрав із собою молодшого брата, який подавав великі надії. Особисто я дуже багато уваги приділяв і вихованню молодих музикантів. Саме це і вело мене, коли випадав вільний час, у ТЮЗ, радіокомітет. Виступав і як соліст. Мав тисячі шанувальників. Газети не раз відгукувалися.

Дійсно, як зачаровані слухали оповідь шанованого знаменитого музиканта, а нині напівпаралізованого чоловіка. Якось та його хвороба ніби зникала, коли ділився споминами, згадував колишніх колег – знаних у Білорусії, Росії музикантів.

Можливо, він був би сьогодні увінчаний славою, передавав своє мистецтво молодим чи писав музику для скрипки з оркестром. Коли б не підступна, безжальна хвороба. Як зізнавався сам, завжди у твір, який виконував, вкладав усю душу. Отой емоційний стан передачі характеру твору, його найтонших нюансів дало про себе згодом знати... Дружина Зоя Володимирівна не дуже його розуміла і в молоді роки. А коли захворів – то покинула. Думкою 1992 року.


Закінчення на сумній ноті

Україна стала незалежною, Союз розпався. Після тривожного листа, який написав у Мукачево братам, до нього негайно один з них виїхав. Ніколи йому було збирати папірці. Отож нині дуже трудно мається відома колись перша скрипка оркестру. Доглядає за Золтаном Павловичем родичка – молода дівчина Катя. Прожити на 79 гривень пенсії – неможливо, а от йому доводиться. Скрипкою заробити не може, бо не слухаються пальці. Добре, що мешкає в родині брата-музиканта, який має працю – грає в рагсі.

Отак живе найстарший і найвідоміший з великої музичної родини скрипалів – Шіваків. Далі розкажемо й про інших братів.


Брати Шіваки – дзеркало, у якому видно стан ромської музичної культури на Закарпатті.

 

 

Бесідували

Ю.Зейкан

Є.Навроцька.

 



 

 Веб-сайт створено в рамках проекту «Створення у м. Ужгород Центру правової інформації та консультацій для посилення правових можливостей бідних верств населення з осередком на території ромського компактного поселення в м. Ужгород – Радванці», що реалізовується в партнерстві громадськими організаціями «Карпатське агентство прав людини «Вестед», «Товариство ромів Закарпаття «Рома» та «Закарпатське обласне ромське об’єднання «Романі черхень» за підтримки програми “Верховенство права” Міжнародного Фонду “Відродження”. Думки, відображені у матеріалах сайту, належать авторам та можуть не збігатися з точкою зору Міжнародного фонду "Відродження".