Календар новин

<< < червень 2017 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30    


Йосип Гейзович Потай

У долі цієї яскравої людини тісно пов’язані два поняття: трагізм особи і трагізм епохи. Він  належить тому бурхливому часові, який увібрав у себе драматизм перехідного періоду, загибель одного суспільства й творіння нового суспільства. Велич злета долі музиканта і ганьбу концтаборів.

Народився Йосип Гейзович Потай 27 березня 1922 року в м.Ужгороді, в сім’ї музиканта-скрипаля. Батько намагався дати сину добру освіту. Йосип закінчив шість класів угорської школи, а потім приватно брав уроки у вчителя музики, який навчив його нотній грамоті, допоміг оволодіти музичною майстерністю гри на скрипці, яка стала його долею, його годувальницею, його музою.

Як і всі молоді люди того часу, вже в 17 років заснував свою музичну групу і почав заробляти на життя, відточуючи при цьому свою музичну майстерність.

Проте доля по-своєму втручалася в особисте життя юнака. Восени 1943 року його призивають до армії. Спочатку він потрапляє на навчання до учбового артилерійського батальону, що дислокувався у Мукачеві. По його закінченню приймав участь у бойових діях проти Червоної Армії у Румунії. Під містом Сентешом потрапив у оточення, а потім у полон. Довелось випити повну чашу поневірянь та знущань над людською особистістю, здолати важкі тілесні і духовні тортури. Як військовополонений, пішки пройшов майже всю північ Румунської території: від Ородея до Темешвар, де знаходився великий концентраційний табір. Звідси у товарних вагонах їх відправили у Тамбовську область, місто Маршанськ, де пробув більше двох років. Це був величезний концтабір військовополонених, де разом з угорцями були поляки, румуни, японці, німці. “Коли нас привезли у Тамбовську область”, - згадує Йосип Гейзович, - була вже зима. На вулиці було вночі до 42 градусів морозу. Бараки були зроблені з необтесаного кругляка, через шпарини проходив вітер зі снігом. Видали нам ватні штани та фуфайки. Ми мусіли пришити на них свій номер, який я до сьогодні пам’ятаю - 64. Годували нас дуже погано. Багато тих, хто зі мною були з Закарпаття, там і померло. Мене врятувала музика. Знайомство з новими людьми підказали мені, що серед полонених є майстри музичних інструментів. Вони зробили мені саморобну скрипку. Іншим – кларнет, бубен, роздобули акордеон. З створеним ансамблем ходили від бараку до бараку і розвеселяли людей музикою. Так ми рятували себе, допомагали вижити іншим.

У 1947 році нам стало відомо, що Закарпаття приєднано до СРСР. Адміністрацією ГУЛагу було вирішено відпустити закарпатців додому. “Нас зібралось біля 15 хлопців, -  згадує Й.Г.Потай, -  ми сіли тихенько у поїзд на третю поличку і так доїхали до Львова. А з Львова 2 тижні гірськими стежками пішки добирались до Мукачева. Ночували в лісі, просили у людей хліб, щоб прожити. Тільки у серпні повернувася додому в Ужгород. Довго мене потім викликали до різних установ, з’ясовуючи особу. Потроху налагоджувалось особисте життя”.

З 15 серпня 1947 року  він почав працювати у музичному ансамблі ресторану “Верховина”. Грали, як і до війни, у сімейному музичному ансамблі, де виступали брати Потай. Старший брат Карло грав чудово на скрипці, був пріма – скрипалем. При необхідності грав на саксофоні, піаніно. Другий брат Гейза був віртуоз піаніст. Брат Вільгельм – барабанщиком, Тіводар Потай – контрабасистом. Йосип Гейзович грав другу скрипку. Мав приємний баритон, що зачаровував слухачів. У 1967 – 73 роках працював у широко відомому не тільки у Закарпатті, але й за межами України у ансамблі “Угорські мелодії”. Під час гастролей по Сибіру, випадково гуляючи по його вулицях, впізнав церкву, яку  він бачив, коли знаходився в одному з пересильних таборів. На сцені, під час вечірнього концерту йому стало погано: не витримало таких спогадів серце. Після концерту зразу ж поїхав назад додому і більше не хотів нікуди виїзджати з гастролями. У Йосипа Гейзовича чудові діти. Старша донька Габрієла Боді – донька від першого шлюбу – шанована всіма вокалістка ансамблю “Романі Яг”. Від другого шлюбу з Стричак М.М. має синів – соколів, які вже давно злетіли на свої крила. Троє живуть в Ужгороді, а один у Бадапешті.

Ми пишаємось тим, що серед нас є такі  відомі роми – музиканти, які підносили авторитет ромської та угорської музики як у нас у Закарпатті так і за її межами.

Е.Сюрет

 

 Веб-сайт створено в рамках проекту «Створення у м. Ужгород Центру правової інформації та консультацій для посилення правових можливостей бідних верств населення з осередком на території ромського компактного поселення в м. Ужгород – Радванці», що реалізовується в партнерстві громадськими організаціями «Карпатське агентство прав людини «Вестед», «Товариство ромів Закарпаття «Рома» та «Закарпатське обласне ромське об’єднання «Романі черхень» за підтримки програми “Верховенство права” Міжнародного Фонду “Відродження”. Думки, відображені у матеріалах сайту, належать авторам та можуть не збігатися з точкою зору Міжнародного фонду "Відродження".