Календар новин

<< < серпень 2017 > >>
пн. вт. ср. чт. пт. сб. нд.
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      


Ліна Костенко


Циганська муза


До поезії треба сходитись,
як до великого вогнища.


Папуша


Плювалися циганки, сміялися з Папуші, –
ну, що це за циганка? Як виродок в сім’ї.
Це ж скільки душ дітей,
        і душі всі як душі.
А ця – неначе змалку зурочено її.

“Папуша” – значить “лялька”.
        Спиняються мужчини.
Красунечки такої іще не бачив світ.
Така розкішна лялька з печальними очима,
Танцює і ворожить, і... учить алфавіт!

Під школою стояла. Питала у дівчаток,
смаглявими руками допавши букваря:
оце велике слово, – а де його початок?
Для чого букві хвостик? Як пишеться зоря?

Циганки як циганки, меткі на заробітки.
Обдурить, заморочить, до нитки обдере.
А ця собі одна, сидить біля кибитки.
Буває, поворожить – і грошей не бере.

Пройшли усе Поділля. Намети і монети.
Добралися до Польщі. Циганки – ну і ну!
Ото десь по містечку як пройдуть, мов комети, –
там щезне кріль, там курка, там глечик на тину.

Худющі францісканці хрестились дрібно-дрібно.
Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.
Циганки покрутили: воно тобі потрібно?
Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця.

А іншим разом знову. Прийшли у Закопане.
Хапали всіх за фалди: постій, поворожу.
Й Папуша ворожила. А потім каже: – Пане,
даси мені паперу? Я ще й не те скажу.

Красивий-інтересний, і добрий, і хороший.
Сто років будеш жити, і діток буде п’ять. –
Вернулася у табір. Вітчим їй каже: – Грошей. –
А діти – кільканадцять – голісінькі стоять.

Хотів її прибити. Вже замахнувся... Де там!
Із табору тікала... і знов прийшла до них...
За що циганський Бог їх покарав поетом? –
здається, так їх звуть, людей отих чудних.

Навчилась десь писати. Папір ховає в шматті.
Нанизує слова, як бублики на шнур.
Циганська дітвора, сунделики кучматі,
тягають той папір циганам на розкур.

Неписаний закон циганського народу –
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, не було і не повинно буть.

Кибиток кочових ребристі халабуди.
Старого вожака гартоване лице.
Циганську маяту виносити на люди?!
Будь проклятий навік, хто зважився на це!

Сережками трясти, співати гарно – й досить.
Панка приворожити, здурить когось –
            не гріх.
А літери писать – тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
            Ти що – проти своїх?!

Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
Там пригорща. Там жменя. А кореня – ніде.

Що з того, що той цар прославив Суламіту?
А де тепер той цар і Суламіта де?

Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Їминулого нема. Майбутнього не буде.
Є скрипка, є життя. І ти на ній – смичок.

Зіграй свою печаль, свою жагучу душу.
Пройди по цій землі і слід свій замети.
А там, а там, а там!..
            Труснем циганську грушу –
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.

Папуша тютюну, розкурено та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.

А ти нам – письмена. Премудрість алфавіту.
Ще, може, нам і плуг, нажити мозолі?
Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
І тісно буде нам на клаптику землі.

Ще, може, й заснувать яку-небудь державу?
Який Циганоград, і зрошувать сади?
Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавіє.
Забудь ті письмена, накличеш нам біди.

Спитай старих циган, покритих сивиною, –
без букви і письма ніхто іще не вмер.
Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною, –
тоді б нам треба був і Флавій, і Гомер.

А так ми вільні, ми –
            ну, добре, конокради.

Неграмотні? – нехай. Розбещені – напів.
Зате у нас нема відступництва і зради.
Від чого відступать? – від сонця, від степів?

І є у нас ліси. Пісні є старовинні, –
старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?
І що кому до нас? Кому і що ми винні?
Ми – протяг золотий в історії держав.

Ми – мідний листопад, гортанний
клекіт болю,
з’явились, як приснились,
            і слід по нас прочах.
А грамота?
        Хіба
            ми не читаєм долю
по лініях руки, по зорях, по очах?

Чи ми кого в житті неправедно карали?
Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?
От тільки і всього: у людства курку вкрали.
Чи, може, який циган в поліції служив?

Знялися і пішли. У нас нема адреси.
І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.
Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.
Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам
                капкан.

В будинки заженуть. в оті бетонні мушлі.
Вростати у верстати, артіль і ремесло.
Ти хочеш, щоб зів’яли в неволі наші душі?
Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.

Благослови шляхи. Колеса і колеса...
Далеких польських міст манливі міражі.
Найперша у житті циганська поетеса!
Забудь оті міста. Вони тобі чужі.

Друкуй свою печаль колесами по багнах.
Пиши своє життя зигзагом по соші.
Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,
і хай ніхто не знає, що робиться в душі.

В чаду свого шатра, де кублиться злидота,
плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.
На подвиги такі не треба Геродота.
Та вже тобі й самій писати не з руки.

Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.
Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.
Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,
барвисті, наче клапті строкатих укривал.

Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.
І хай ніхто не знає, що робиться в душі.
Чаруй мужчин прохожих циганською красою,
а потім чоловіку викладуй бариші.

Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.
Під сонцем електричним життя не для циган.
Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,
і сам він був як півень, красивий галаган.

Виходила за нього, сліпа була від щастя.
Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.
А потім взяв за руки, аж хруснули зап’ястя:
– Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!

Сичать вологі дрова в осінньому багатті.
Напився циган з горя, налютувався: ух!
Ага, таки піймалась, – знайшов папір у шматті.
Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.
Якби ж він знав, якби ж він!...
            Той вірш був про кохання.
Про небо, про кибитки, – якби ж він хоч спитав!
Той вірш був як свобода. Той вірш був як
                зітхання
А він його чобітьми у попелі топтав.

А сам же як на скрипці виводить свою тугу,
як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.
Од Німана до Вісли, од Бога і до Бугу
то – наче хвиля пристрасті ударить в береги!

А це – незрозуміле. Не кінь і не підкова.
Згорілого паперу метелики сухі...
Якби ж він знав, якби ж він!
            Що то – циганська мова.
Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!

Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі
блюдця
Паперу ж того трохи, а він і той одняв.
Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б’ються.
Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.

Латають своє дрантя. Їдять свою квасолю.
Хропуть, і ремигають, і прагнуть насолод.
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей
народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він – найкращий на землі!

...Кибиток кочових ребристі халабуди.
Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.
Поезія? Народ? Це видумали люди.
Це в’яже до землі. А ми – кочівники.

Циганкам – ворожить,
            циганам – коні красти,
сережками трясти під стогони гітар.
І раз циганка ти, ще проклянеш не раз ти
оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!

Вони тобі його ніколи не пробачать.
Самі уже не знають, куди тебе дівать, –
чи з табору прогнать, щоб вже тебе
                не бачить,
чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?

Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.
От бачиш польських міст далекі міражі.
А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.
Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.

Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.
Хіба не видно й так? Із пекла. Із біди.
Завернуть, доженуть, прив’яжуть до кибитки, –
а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.

...І вирвалась. Прийшла.
            І по війні. В руїнах,
дала їй Польща дах. Притулок їй дала.
І після тих лісів і пнів отих зміїних
зігрілася душа, розмерзлась, ожила.

І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,
і не циганський кінь по імені Пегас,
і стомлене перо, не звикле до гіпербол,
в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.

Десь подруги твої, Земфіри й Маріули.
вечірній сизий брук спідницями метуть.
Пиши. Пиши. Пиши. Про тебе вже забули.
Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.

Найперша у житті циганська поетеса!
Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні
І снились їй вночі забрьохані колеса,
кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...

І снився їй народ, такий до болю милий!
І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.
Ох, як її там ждуть, аж руки заломили
тонесенькі сесрички із племені беріз!

А тиша там яка! – вовки навшпиньки ходять.
Під соснами шатро стоїть, як боровик.
І ласують малі – що в лісі познаходять,
і рижики печуть над жаром, як шашлик.

А ночі, а туман, а музика вогниста!
В дукатах, у намисті оголене плече!
О Господи, які там дукати і намисто?
В подертому наметі за шиворот тече.

І крутяться колеса скоріше та й скоріше.
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у стрійшин.
Останні очі квітів торкає морозок...

А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам’ять:
            “А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?” * – аж зайдеться душа.

І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити жити в лісі: а сонця, а трави! –
“Збирати чорні ягоди, немов циганські
сльози”, –
“складала свої вірші Папуша з голови”.

І Тувім їй писав: “Хай пані пише, пише!
У пані є талант, є відчуття краси!”
А пані ту печаль ніяк не приколише.
а пані знов і знов вертається в ліси...

–    Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!

Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі – що біді.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.

І мружаться цигани: – Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не є.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів, – тримається за своє!
Прости, прости, їм Боже! Вони брели
віками,
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль
недоторканний,
цей кров’ю обкипілий діалог правоти.


– Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам’яті, – нічого в нас нема?!

А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам’ять аж
                    кричить, –
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!

А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..

А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царственно убогу,
везе одненький коник. бо другий десь подох.

А тут – король назустріч. Карета – як
                скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: – Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!

І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...

Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.
“На вогнищах циганських вже виросли гриби”.
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.

“Сміється моє серце і плаче, ніби вітер”, –
пером Папуша водить, а букви – хто куди.
Як важко їй писати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.

Сніги паперу білі. А букви – наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб’ються? Такі ще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі.
                По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.

І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану вже бачала колись.

Оце і весь твій сон – поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать
                в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!

Сказати на весь світ:
– Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!

Сказати на весь світ... а може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там. в лісах. в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.

...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії життя циганського народу –
як лінії доріг і лінії річок.

І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза – викручені руки.
циганське слово – вийнята душа!..

О плем’я кочове! Ти згадуєш Парушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу, –
вона ж і в смерний час його не прокляла!

 

 Веб-сайт створено в рамках проекту «Створення у м. Ужгород Центру правової інформації та консультацій для посилення правових можливостей бідних верств населення з осередком на території ромського компактного поселення в м. Ужгород – Радванці», що реалізовується в партнерстві громадськими організаціями «Карпатське агентство прав людини «Вестед», «Товариство ромів Закарпаття «Рома» та «Закарпатське обласне ромське об’єднання «Романі черхень» за підтримки програми “Верховенство права” Міжнародного Фонду “Відродження”. Думки, відображені у матеріалах сайту, належать авторам та можуть не збігатися з точкою зору Міжнародного фонду "Відродження".